"Найжорстокіший той господар, який був рабом"
На Донбасі зрозумів, що людина кінечна, а смерть несподівана. Там вирішив: займатимусь лише тим, що цікаво мені. Так і роблю.
Кажуть, що я божевільний, бо пішов на війну. Це не божевілля. Так повинен чинити будь-який громадянин своєї країни.
У вправі "станова тяга" підняв штангу вагою 192,5 кілограма. Ще 2,5 і став би майстром спорту. Але потягнув спину. Так ніколи й не подолав цієї межі.
У житті має бути відчуття казки, чогось хорошого й несподіваного. Якщо його немає жити нудно. Щоразу їду в експедицію й не можу уявити, що знайду. Буває, довго копаю, а там лежить корок від пляшки горілки. Але, доки він ще в землі, я казково багатий.
Хотів би побачити весь світ. Найдальше, куди дістався, Шрі-Ланка. Та найулюбленіші подорожі в село Пуків Рогатинського району на Івано-Франківщині, де шукаю скарби.
Ріс у комуналці. Мали три кімнати, де жили з батьковими батьками. Такі будинки живі. Бувало, торкався стін а вони вібрували, наче переповідали історію. Паркет порипував. У сусіда був пес, який какав на наш хідник у загальному коридорі. Мій дідо весь час вступав у те лайно. Біг до сусіда сваритися. Той вибігав із сокирою, а дід хапав сковорідку, щоб відбитися. Відбирав сокиру і заганяв сусіда з псом у їхню кімнату.
У дитинстві про власну квартиру чи будинок навіть не мріяв. Хотів мати хоча б кімнату, окремо від батьків. Виборов собі простір у 16.
Школи не любив. Розумів: нас навчають такого, що в житті не знадобиться. В університеті теж не йшло був трієчником. Батьки не сварили. Розуміли, що я відчуваю життя й маю хорошу базу.
Мати навчила відстоювати свою думку. Батько системності у міркуваннях. Дід учив не здаватися, шукати вихід. А бабця це любов і ніжність, наш ангел-охоронець. Її вистачало на всю родину. Ходила, немов літала, і тихо робила свою роботу.
Дід, батьків тато, з донських козаків. Знав свій родовід із 1812-го. Бабця з дрібної російської знаті. А материні предки галичани. Вдома з батьком говорив російською, з матір'ю українською. Зараз спілкуюся тільки українською. Бо мова має значення.
Мій дід воював, прадід воював, прапрадід воював. І я пішов на війну. Можливо, це прагнення передається з кров'ю. Але мені важко в регулярній армії. Не вмію ходити строєм.
Коли втрапив на полігон, звернувся до командира: "Я на війну їду, але ж нічого не вмію". Дали мені постріляти по мішені з пістолета. Посів друге місце в батальйоні. Тоді дали автомат, потім кулемет, гранатомет і "Муху". Так на короткий час став начальником розвідки.
Я був поганим журналістом на війні. Мав вибір зробити вдалий кадр чи прикрити людину, яку збираюся фотографувати. Завжди обирав друге.
Крові ще проллється багато. Більшість українців не відчувають і не розуміють війни. Для тих, у кого там не постраждав ніхто з близьких, у будинок не влучив ворожий снаряд, це абстракція. Великий бій за Незалежність у нас ще попереду. І він може відбутися вже цієї осені.
Ми ніколи не добиваємо ворогів. Це не найгірша сторона з погляду гуманізму. Але з точки зору виживання погана звичка. Так треба робити задля власної безпеки.
Найжорстокіший той господар, який раніше був рабом.
Програє той, хто голосує емоційно. Треба бути прагматиком. Обирати тих, у кого є мотиви ненавидіти Росію. Особиста мотивація найсильніша та найрушійніша.
Усі бояться відповідати за свої вчинки. Хоча підсвідомо розуміють, що помилилися. Заявити про це вголос треба мати силу волі.
Я залишаюся в цій країні, бо не маю амбіцій до влади, грошей, якісно вищого рівня життя. Але для мене має значення відчуття того, що тут моя рідна земля.
Коли читаєш, дивишся на світ очима інших. Прочитав 10 книжок отримав досвід 10 людей. Хто не читає, той не готовий прийняти чужий досвід. Таким комфортно лише зі своїми думками.
Є доктор фізико-математичних наук, який не вміє шнурівки зав'язувати. А є майстер, який робить найкраще у світі взуття, але не прочитав жодної книжки. Проблеми починаються, коли взуттєвий майстер починає лізти в математику.
Емоційна закритість чоловіків не питання виховання. Це інстинкти, що залишилися в процесі еволюції. Чоловік мусив бути жорсткішим, витривалішим, не міг показати слабкість. Бо у слабкого сильніший забере самицю і їжу. Виховувати можна лише неінстинктивні риси характеру.
Еволюція триває. Часи, коли жінки виховували дітей і шили одіж зі шкур, а чоловік бігав за мамонтом, минули. Зараз кожен може займатися, чим хоче, приміряти різні ролі. Триматися за традиційність дурість.
Вірю у причинно-наслідкові зв'язки. Робиш погане тобі воно повернеться. Робиш добре теж.
Неосвіченим важко сприйняти закон без простих аналогій. Тому закон, тобто Бога, нарядили в людську одежу.
Відчуття смерті дисциплінує. Інакше втрачається гострота життя, необхідність зробити щось хороше, акумулювати свою силу. Бо як негідник може жити вічно? Тоді для нього будь-яке покарання буде беззмістовним.
На війні немає часу думати про смерть. Хто про неї думає, обов'язково загине.
Мене приваблює старість. Бо можна нарешті стати слабким, перестати воювати з усім світом.
Коли з'являються діти, починаєш жити лише для них. Ми з дружиною хочемо ще пожити для себе.
Якщо сім'ю створюють дуже молоді й амбіційні люди, такі пари рідко мають шанс на успіх. Кожен хоче випередити другого, стати головним. Не живуть, а воюють.
Не ставити себе над партнером найважливіше у шлюбі. Навіщо робити одне одному боляче, коли є так багато людей довкола, які зроблять це за вас?
Не треба оглядатися на натовп. "Ще такий ся не вродив, шоби всім догодив", казав мій дідо Влодко.
Дідо садив мішок бульби, а збирав півтора. Розумів, що то дурна робота. Але інакше не міг.
Коли працюю в саду, говорю з деревами. Дякую їм, обнімаю. Робота на землі це медитація.
Потік інформації, що проходить крізь мізки журналіста, виносить його свідомість. З'являється порожнеча, яка лякає. Знову хочеться напхати голову купою інформації. А потім знову порожнеча. Хочу відійти від журналістики. Сподіваюся, колись зможу заробляти лише з книжок.
Коли зможеш зупинити свій внутрішній діалог, станеш Буддою. Я не прагну цього, але хочу трохи спокою.
Не розумію письменників, які ставлять план 1020 сторінок на день. Якщо писати через силу, нічого доброго не вийде. Це вже не мистецтво, а ремісництво.
Натхнення шукаю в житті. Йду в місто у справах, а воно вигулькує. Біжу додому й сідаю писати. Буває, натхнення підкидає мене вночі з ліжка. Все інше не натхнення, а бажання зробити щось, не до кінця зрозуміло що.
Проблема не в грошах, а в людях, які вважають їх метою.
Не так страшно померти, як втратити здатність опиратися.
Боюся, що завтра війна прийде в рідне місто. Тому краще воювати там, а не вдома. І воювати треба, як востаннє.
Мій товариш потрапив у тюрму суворого режиму за кордоном. Розповідав, що такого ввічливого спілкування та поваги одне до одного не зустрічав ніде. Всі розуміли свою рівність і знали, що голову може відтяти будь-хто будь-якого моменту. Розуміння, що твоя дія може закінчитися смертю, стримувальний фактор.
Учитель має відчувати неймовірне задоволення, коли учень його перевершує. Це природний хід речей. Хоч декотрі намагаються приховати частину знань і прийомів через егоїзм і бажання залишатися найкращим.
Б'ють слабкі, які знаходять ще слабших. Мало хто свідомо вибере сильного противника.
Доки ми не переможемо не знайдемо спокою.
По материалам: https://gazeta.ua/articles/opinions-journal/_najzhorstokishij-toj-gospodar-yakij-buv-rabom/988084